Warning: sprintf(): Too few arguments in /home/sipred03/public_html/wp-content/themes/extendednews/assets/lib/breadcrumbs/breadcrumbs.php on line 252

Донал Раян: «Оповідання історій було однією з форм спротиву ірландців, своєрідною зброєю проти колонізаційних впливів»

Read Time:10 Minute, 30 Second

>Камера

фото: Anthony Woods

Про оповідання історій як спосіб протистояти колоніалізму, а також про романістику як поле для суспільної дискусії та відвертості Тижню розповів Донал Раян — один з найвідоміших представників сучасної ірландської літературної нової хвилі й учасник цьогорічного BookForum.

Багато героїв ваших книжок — мешканці сільської частини Ірландії. Такі люди нечасто стають ключовими персонажами сучасних літературних бестселерів. Чи мали ви на меті спростувати якісь стереотипи?

— Справді, у кожній країні є власне уявлення про тих, хто походить з сільської місцевості, певний набір кліше. Але навіть якщо хтось мешкає у великому місті, він усе одно належить до невеликої спільноти — скажімо, жителів певного району чи місцевості, що має свої локальні ідіоми, традиції, світобачення тощо. Кожен з нас певною мірою живе в селі, навіть якщо воно представлене кількома під’їздами чи вулицями. Адже всі ми об’єднуємось у невеликі громади. Хоча, як на мене, бути самотнім набагато легше саме у великому місті, ніж у маленькому селі. Для мене це цілком природно, бо я походжу з маленького поселення, майже села. Я не маю досвіду проживання у великому місті, бо мій рідний Лімерик — невелике ірландське містечко. Мій світ, бачте, отакий. Ніколи не думав про селян як про якихось, так би мовити, особливих, інших людей. Я встиг опублікувати свої перші дві книжки й лише потім зрозумів, що відмінність таки є. У свої творах я вживаю сільське просторіччя, мову простих людей. Це дає мені змогу відчути, що мої історії правдиві. Але мої перші дві книжки написано добірною англійською та з глибокою пошаною до цієї мови. Якоїсь миті до мене прийшло відчуття — чому б не почати писати природною мовою, спробувати зафіксувати, як говорять мої сусіди й усі довколишні. Минули роки, перш ніж я почав писати тією мовою, якою сам щодня спілкуюся, та розповідати історії про своїх земляків і всіх тих, хто мешкає в місцях, з яких я походжу.

Ваш роман «Серце на шарнірі» («The Spinning Heart», 2012) написано так, щоб максимально усунути присутність автора в тексті. Читач залишається наодинці з дією твору та його героями. Чи допомагає це вам як автору досягти максимальної чесності та відвертості з аудиторією?

— Я часто питав себе, чим є ота фінальна сутність правди й хто правдивий до кінця? Певною мірою намагаюся розмірковувати про це в згаданому вами романі, у якому я спробував максимально наблизити одне до одного читачів і дійових осіб, усунути невидимий бар’єр між ними. Душа героїв цього твору абсолютно відкрита. Скажу, що такої відкритості в реальному житті немає. Навіть попри те, що я змальовую простонародних персонажів, тих, кого бачу довкола себе, не скажу, що мешканці сільської Ірландії сильно сповнені бажання показати решті світу, що в них усередині, в думках і душах. Їм не надто кортить відкрити правду про свої життєві перипетії та ситуації. Думаю, це один із наслідків економічної кризи 2008 року, перед якою постала Ірландія, після чого цей злам став значно помітнішим. На ірландському радіо є дуже популярне щоденне шоу, в якому люди доволі відверто й чесно говорять про свої проблеми та про те, як на них вплинула економічна криза. Можу сказати, що ірландці перестали сприймати певні речі як даність і що серед них постає нова, свіжа відвертість, проте все одно залишається те, про що досі важко говорити. Те, що написав я, певною мірою натхненне романом Джозефа Геллера «Щось трапилось» («Something Happened», 1974). Намагався надати голос усім мешканцям селища, про яке йдеться в «Серці на шарнірі», зокрема тим, кого часто ігнорують у таких спільнотах. Так дехто з моїх героїв є своєрідним символом цілої когорти людей, але водночас усе те, що вони говорять, дуже живе й відверте.

Навіть попри те, що я змальовую простонародних персонажів, тих, кого бачу довкола себе, не скажу, що мешканці сільської Ірландії сильно сповнені бажання показати решті світу, що в них усередині, в думках і душах. Їм не надто кортить відкрити правду про свої життєві перипетії та ситуації

Важливо, думаю, розчинятися в персонажі, коли говориш у своєму творі про щось важливе, майже ставати ним. Коли я спробував так зробити, то зрозумів, що це насправді дуже втомлює, проте завдяки цьому я пишу доволі швидко. Інколи мені здавалося, що мої персонажі справді оживали, набували власного живого голосу й енергії, наче вони  дійсно реальні живі люди, які мешкають десь поруч. Так було з Лілі, героїнею мого роману, про який ідеться. Здавалося, ніби мені хтось диктує її історію. Наче вона сама промовляє до мене. Це трохи дивне відчуття, хоча не скажу, що неприємне.

У своїх романах ви торкаєтеся, наприклад, питання психічного здоров’я — теми, на яку раніше було прийнято закривати очі, обходити її мовчанкою. Чи дозріли сучасні ірландці, на ваш погляд, до обговорення таких непростих тем?

— Намагатимуся висловитися доволі обачно. Нікому не подобається, коли тебе відкидають, або ж коли в тебе певні вади, отримані з народження чи набуті. Гадаю, що цілковите психічне здоров’я — це недосяжний стан. Норма такого здоров’я значно ширша, ніж ми собі уявляємо. Як на мене, упродовж останніх років ця тема стала приводом для обговорень, і про неї почали висловлюватися в рази відкритіше. Люди довкола мене почали розповідати про те, як живуть родини, в яких є особи з проблемами психічного здоров’я, знімати стигматизацію цього питання. У «Серці на шарнірі» я намагався доволі обережно говорити на тему психічного здоров’я через героя твору Шонні Шепера, показувати його в певний спосіб. Гадаю, що він є типовим представником тієї когорти людей, які переживають постійний сором тому, що почуваються внутрішньо погано, навіть думають через це про самогубство. У моїй книзі є ще декілька персонажів, які теж так чи так мають певні проблеми згаданого типу. Інколи почуваюся винним через те, як саме їх показав, через те, яким чином вони оприявнюються в тексті мого роману. Так, я зобразив Шонні Шепера людиною з ментальним розладом, проте використав цей образ як один із внутрішніх механізмів мого тексту. Якби міг повернутися в минуле, то зробив би це інакше, адже йдеться про дуже серйозну річ, про яку треба говорити, дуже ретельно добираючи слова й висловлювання. Чи є, на ваш погляд, специфічний ірландський спосіб оповідати історії, створювати белетристику? Чи слугує він для маркування власної ідентичності у просторі англомовної літератури?

— Усна оповідна традиція в Ірландії завжди була дуже потужною, і це вилилося в не менш потужну писемну традицію. Якщо глянути на так званий канон ірландської літератури, зокрема «знадвору», то видно Джеймса Джойса, Вільяма Батлера Єйтса, Бернарда Шоу, а також авторів-модерністів, які завжди залишатимуться у світлі софітів. Якщо подумати, що сьогодні намагається зробити Мартін Макдона, то йдеться про те, щоб певним чином означити ірландську модель художнього письма, спосіб оповідати історії. Зробити це нелегко, бо немає сенсу відкидати весь попередній літературний канон, ті імпульси, які тоді живили наші наративи. Сумніваюся, що все це можна вмістити в рамки одного маленького визначення.

Як на мене, завжди була певна таємниця щодо того, що це таке — оповідати історії по-ірландськи. Так чи так, ідеться про певну трансгресивність, адже мається на увазі культура, яка дуже довгий час перебувала під тиском колонізації. Ірландська мова кілька разів упродовж історії опинялася поза законом, як і все ірландське. У певний момент наше суспільство опинилося майже безборонним, коли у нього віднімали землю. Оповідання історій було однією з форм ірландського спротиву, своєрідною зброєю проти колонізаційних впливів. Ми багато знаємо про інтелектуалів і політиків, які стояли на чолі війни за незалежність Ірландії на початку ХХ століття, проте не забуваймо, що билися за неї прості люди, здебільшого робітники. Немає в них нічого, так би мовити, відполірованого й гламурного. І ця груба простота й справжність є однією з унікальних ірландських рис, як на мене.

Читайте також: Книжковий риночок

Власне, майже все в ірландській мові прив’язане до наративності. У ній багато перебільшень. Наприклад, коли ви хочете сказати ірландською (тобто гаельською), що дуже голодні, то фактично говорите так: «Відчуваю голод усього світу». Ось такий красивий гіперболічний стиль висловлювання, який лежить в основі того, як ірландці оповідають історії. Але водночас ми бачимо оповідання історій як протест і повстання. Ірландці довго не були самостійними, і тінь цієї несамостійності досі над нами нависає, принаймні в нашому баченні світу. Сьогодні вимальовується досить дивна дихотомія: ірландці дуже горді бути частиною об’єднаної Європи й водночас пишаються тим, що повернули собі незалежність. Десь у цій площині, як на мене, криється певний конфлікт, і це впливає на спосіб, у який ми оповідаємо свої історії.

ми бачимо оповідання історій як протест і повстання. Ірландці довго не були самостійними, і тінь цієї несамостійності досі над нами нависає, принаймні в нашому баченні світу. ірландці дуже горді бути частиною об’єднаної Європи й водночас пишаються тим, що повернули собі незалежність 

Ви належите до когорти сучасних англомовних ірландських авторів. Чи пишете твори ірландською мовою або обмірковуєте таку можливість? — Багато пунктів нашої конституції захищають побутування ірландської мови. Наприклад, дорожні знаки завжди встановлюють англійською й ірландською. Її вивчення потребує глибокого занурення, бо мова ця не є легкою, адже йдеться про одну з гаельських мов. У ній, приміром, існує обернений порядок слів, що накладає свій відбиток на те, як ірландці розмовляють англійською. 

Особливо це відчутно в сільській місцевості, де можна легко почути типову ірландську-англійську мову, тобто з оберненим порядком слів. Це, власне, породило низку кліше, міцно закарбованих в літературі, театральних виставах та фільмах, про те, як ірландці послуговуються англійською. Хай там як, мені подобається наша власна манера розмовляти англійською, і я теж намагаюся більше практикуватися в ірландській. Це складна мова для того, аби її вивчати й викладати. Наші діти вивчають ірландську з перших днів у школі. Для вчителів — теж непросте завдання, як і для учнів, бо все починається з правильного відмінювання, часів, оволодіння базовою лексикою. Дуже мало дітей завершують навчання без знання ірландської. Коли я навчався у школі, мені пощастило мати дуже хорошого вчителя, і до часу нашого з однокласниками випуску всі ми ірландську розуміли. У нас в країні є спеціальні території — ґелтахти, — де говорять тільки ірландською. А так зазвичай у сучасній Ірландії складно знайти місце, де нею спілкуються щодень і в побуті. Казати, що йдеться про вмираючу мову, мені було б нестерпно, проте стовідсотково — про таку, що перебуває в небезпеці.

Наскільки сучасне ірландське суспільство готове приймати мігрантів? Чи становить це проблему для нації, яка й сама колись масово мігрувала по світу?

— Думаю, ірландці ставляться до цього питання дуже спокійно. Ірландія відносно недавно припинила бути місцем, з якого виїжджають, і, навпаки, стала місцем, до якого мігрують. Так чи так, усюди є ті, хто стає ультранаціоналістом, крайнім правим, для кого міг­рація до їхньої країни є проблемою, і це неуникно.

Треба зважати на той факт, що ірландське суспільство було переважно аграрним, сім’ї — великими, а землі, щоб їх прогодувати, завжди бракувало. Дітям з фермерських родин доводилося виїздити до великих міст і за кордон. Дуже швидко моя країна стала країною емігрантів. Ірландці часто недооцінюють, як широко ми розселилися й наскільки великі діаспори маємо за кордоном. Фактично, вони в рази перевершують кількість тих, хто нині мешкає в Ірландії. Якщо подивитися на роль, яку ірландці відіграють у політиці США і як впливають на інші процеси, то це здається активною відповіддю на факт колонізації Ірландії з боку Великої Британії.

У своїх творах я намагаюся показати тих, хто є або з певних причин став майже невидимим. Наприклад, приїхав до ЄС працювати за тимчасовою візою. Коли термін дії їхніх документів вичерпується, вони залишаються в Ірландії, бо не мають іншого вибору та грошей, щоб повернутися додому. А хтось із них просто не хоче туди повертатися. Багато хто не має житла та легального статусу. Чимало з них залучені до тіньової економіки Ірландії. З погляду права вони є ніким, тому часто бояться урядовців на місцях і воліють зберегти свій невигідний «невидимий» статус. Таких людей можна виявити всюди, але мене зачіпає той факт, що ми, ірландці, дуже довго самі були мігрантами й знаємо, що це таке — з нуля починати життя за кордоном. Тому не маємо дозволяти відбуватися тому, що відбувається. Не звертати уваги на тих, хто для нас начебто невидимий, — не вихід з ситуації.

Як, за вашими спостереженнями, пандемія COVID-19 вплинула на ірландське суспільство?

— Суспільство вельми змінилося з початком пандемії — і йдеться не тільки про смерті, про цю трагедію. Змінилося те, як люди працюють, спілкуються, фізично взаємодіють. Трансформації, які за нормального стану речей тривають десятиліттями й століттями, відбулися за лічені тижні. Багато сказано про те, де сходяться в одне свобода й відповідальність, свобода й обов’язок. Але сьогодні ж вони перебувають в конфлікті між собою. 

——————-

Донал Раян народився в 1976 році в містечку Ніна в провінції Манстер в Ірландії. Випускник Лімерикського університету, вивчав право. До 2014 року працював у Національному управлінні з прав у сфері зайнятості. У 2012-му побачив світ його дебютний роман «Серце на шарнірі» («The Spinning Heart»), який наступного року потрапив до списку на здобуття Букерівської премії. У 2016 році цей роман визнали Ірландською книжкою десятиліття. Автор низки романів, зокрема «Справа про грудень» («The Thing about December», 2013), «Усе, що ми маємо знати» («All We Shall Know», 2016), «З низького й тихого моря» («From a Low and Quiet Sea», 2018), «Дивні квіти» («Strange Flowers», 2020). Лауреат кількох премій, зокрема Літературної премії ЄС та Ірландської книжкової премії.

Happy
Happy
0 %
Sad
Sad
0 %
Excited
Excited
0 %
Sleepy
Sleepy
0 %
Angry
Angry
0 %
Surprise
Surprise
0 %

Average Rating

5 Star
0%
4 Star
0%
3 Star
0%
2 Star
0%
1 Star
0%

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *