Warning: sprintf(): Too few arguments in /home/sipred03/public_html/wp-content/themes/extendednews/assets/lib/breadcrumbs/breadcrumbs.php on line 252

Ніколас Калл: «Світові нині не потрібні примадонни. Він потребує членів команди, які можуть працювати разом»

Read Time:10 Minute, 31 Second

>Камера

фото: USC Communication Leadership

Про питання репутаційної безпеки держав, про роль пропаганди в сучасному світі, а також про те, як культура може посилювати політичний вплив, Тижню розповів провідний британсько-американський фахівець із публічної дипломатії Ніколас Калл, спікер цьогорічного Міжнародного форуму культурної дипломатії, організованого Українським інститутом.

Ви наголошуєте, що важливим складником м’якої сили будь-якої країни є її міжнародна репутація. Як саме репутація здатна впливати на національну безпеку?

— Ідея репутаційної безпеки полягає в тому, що коли країна не має належної репутації, з нею можуть трапитися щось вельми погане. Скажу чесно: причиною того, що з Україною відбуваються кепські речі, почасти є те, що ваша країна такої репутації не мала. Відтак, у світі виявилося небагато тих, хто думав: «Боже милий! Якщо Україна втратить частину своїх територій, станеться щось жахливе!». Люди поза межами України, скажімо, західні європейці, дуже слабко усвідомлюють, навіщо та Україна потрібна та яку роль вона відіграє. Якщо ж таке розуміння є, то й реакція абсолютно інша: коли ця країна потрапляє в кризу, розв’язання її проблем стає для інших політичним пріоритетом. Якби такі самі загрози, із якими нині зіткнулася Україна, стосувалися Польщі, Західна Європа реагувала б по-іншому. Здавалося б, ідеться про країну, яка здобула незалежність приблизно одночасно з вами й посідає схоже місце в Східній Європі. Але річ у тім, що на Заході чітко розуміють, навіщо потрібна Польща, і чітко усвідомлюють культурний внесок, який вона робила та робить. Тому Польща має той рівень репутаційної безпеки, якого не має Україна й над здобуттям якого, як на мене, ваша країна нині важко працює. Значення діяльності Українського інституту почасти полягає саме в тому, що він теж працює в цьому напрямі.

Виходить, всесвітньо відомі польські композитори, письменники та науковці зробили для суб’єктності й безпеки Польщі не менше, ніж тамтешні дипломати та військові?

— У випадку Польщі провідну роль відіграла музика. Позитивну реакцію щодо цієї країни неможливо осягнути без розуміння того, що таке польська музика. Навіть якби ця країна не була незалежною фактично, то принаймні сприймалася б такою завдяки музиці Фридерика Шопена та Кшиштофа Пендерецького. Коли певна країна завдяки своїй культурі має значення для людей по всьому світу, то всередині кожного є місце, у якому зосереджуються позитивні ідеї та відчуття щодо неї. А отже, культура — це дуже потужна річ, важливий ресурс для кожної країни.

Україна сусідить із великою агресивною країною, що має імперські амбіції. Постійно перебуваючи в тіні Росії, дуже важко вибудувати собі гідну репутацію у світі. Яким може бути вихід із цього становища й чи є він узагалі?

— Так, наявність великого сусіда становить проблему для багатьох країн. А коли таким сусідом є Росія, ця проблема має додатковий вимір. У цьому сенсі Україна не самотня: практично однакові питання турбують керівництво Казахстану, країн Балтії тощо. Країна, що зазнала подібних викликів, не може розслаблятися. Для мене міжнародний імідж має два виміри. Перший — це те, у який спосіб ви думаєте про самих себе та яка реальність у вас удома, а другий — це вже про те, як вас розуміють у світі. Важливо усвідомлювати, що коли ви хочете збудувати хороший міжнародний імідж, найкращий засіб для цього — це гарне становище у вас удома. Обмежитися хорошими гаслами чи розповідями про якісь позитивні речі недостатньо.

Важливо усвідомлювати, що коли ви хочете збудувати хороший міжнародний імідж, найкращий засіб для цього — це гарне становище у вас удома. Обмежитися хорошими гаслами чи розповідями про якісь позитивні речі недостатньо

Міжнародна спільнота дуже уважно ставиться до внеску, який робить кожна країна, проте вона не менш прискіплива до її проблем. У сучасних умовах діють ті, кого можна назвати ворогом, зокрема вороже налаштовані медіа, які задля власної вигоди не забаряться вказати всім на проблеми всередині вашої країни, якщо такі є. Останнє — частина реальності для тих, хто живе поряд із Росією, бо вона знаходить та оприлюднює факти, які свідчать, що ваша країна має певні внутрішні проблеми.

Частину проблем для України створюють ворожі кремлівські медіа, які намагаються підірвати вашу країну, зокрема і зсередини. Навіть якщо ви на державному рівні намагаєтеся поширювати меседжі про свою позитивну ідентичність, прокремлівські ЗМІ просувають негативні повідомлення, підриваючи ваші зусилля. Найбільш ефективні негативні повідомлення тоді, коли вони вказують на провали та помилки. Наприклад, коли йдеться про США, акцент роблять на расизмі, бо Америка справді має з цим багато проблем. Негативні повідомлення щодо України часто стосуються корупції, впливу олігархів. Тому для покращення іміджу вашої держави потрібна чесність стосовно олігархів, повернення їх під верховенство закону. Повторюю, йдеться не лише про ліпший імідж знадвору, а й про кращу реальність удома. Бо коли образ і реальність не збігаються, це створює можливість для виникнення ліній розколу, якими без зволікань скористаються вороже налаштовані медіа.

Наскільки українцям зараз важливо показувати, що вони не лише героїчно та жертовно захищають свою територіальну цілісність, але і є надійними партнерами, із якими варто співпрацювати в розв’язанні проблем Європи та світу?

— Нині важлива ідентичність, вибудувана на ґрунті партнерства. Річ у тім, що проблеми світу — міграція, нерівність, пандемія, зміни клімату — завеликі, щоб їх розв’язала якась одна країна. Над цим нам доведеться працювати разом. Розуміння, як і в чому Україна може бути гарним партнером, членом команди, буде для міжнародної спільноти важливішим, ніж інформація про унікальність вашої країни — чудової, але ізольованої. Світові нині не потрібні примадонни. Він потребує членів команди, які можуть працювати разом. Якщо Україна покаже, що здатна бути членом команди, це принесе вам величезну користь.

Щоразу, коли ви думаєте, які частини життя своєї країни варто показати закордонній аудиторії, ви маєте керуватися тим, що для цієї аудиторії релевантне. Інколи країни воліють говорити про речі, що гарні для них, але їх важко оцінити та полюбити міжнародній спільноті. Часто я наводжу приклад Тайваню, який хоче показати світові своє неймовірне мистецтво каліграфії. Але якщо люди не можуть прочитати написаного, прекрасна каліграфія є неефективним механізмом комунікації з ними, навіть попри свою цінність для народу, що її створював. В Україні ж є багато речей, які можна використовувати, щоб розповідати про неї в позитивному річищі зрозумілою для зовнішніх аудиторій мовою.

Коли йдеться про сенси й настрої, часто говорять про проблему пропаганди та використання медіа як зброї. Чи є якийсь спосіб протидіяти цьому та нормалізувати інформаційну сферу?

— Важливо розуміти, що пропаганда — не дитина нашого часу. Вона була з нами протягом усієї історії. Як на мене, вона стала проблемним явищем у добу, коли з’явилися нові інформаційні технології. Їх можна порівняти з таким собі новим вірусом, від якого люди ще не виробили імунітету. Ще за доби масового видавництва щоденних газет люди вже не були певні, що правдиво, а що ні. Потім з’явилося масове радіомовлення, згодом — політична кінохроніка, і люди знову розгубилися. Їм знадобилося трохи часу, щоб виробити критичне ставлення до новин, які поширювали в такий спосіб, певну медіаграмотність. Те саме було в добу масового телебачення і є сьогодні, коли нам ще треба виробити той природний скептицизм до інформації, новин та повідомлень, які потрапляють на очі завдяки соціальним медіа. Усе це веде до дуже хистких політик. Проблема криється в тому, що нестабільність, яка походить із цих нових комунікаційних механізмів, може призводити до справжніх міжнародних криз. Як на мене, кризи, що призвели до обох світових воєн, живилися саме з комунікаційних технологій нового типу. Так, медіа можуть бути дестабілізувальним фактором. Нам потрібно дуже глибоко попрацювати, щоб опанувати інформаційні технології нашого часу та стабілізувати медійний простір, бо його розбалансування вже завдає багато шкоди. Маємо прийняти той факт, що медіа стали зброєю та що нам потрібно відкотити цю ситуацію назад. Як на мене, нині чимало країн думають, що можуть скористатися наявною ситуацією в медіапросторі, і мало хто хоче говорити про питання його чесності. Усі сподіваються отримати великий зиск, але ніхто не хоче говорити, що трапиться, коли ситуація перетне певну прийнятну межу. Скажімо, коли хтось вирішить встановити власну монополію в якійсь сфері. У таких випадках примарні індивідуальні вигоди переважатиме колективний інтерес стабільності та контрольованості. Тому якщо медіа є зброєю, то ми потребуємо процесу, якщо хочете, медійного роззброєння. Передусім ідеться про широку дискусію, чи відповідає нашим спільним інтересам становище, коли правду підривають усі, хто тільки може, зокрема й уряди наших країн, і як ми можемо забезпечити чесність медіапростору задля колективної безпеки.

Скидається на те, що можновладці не надто хочуть говорити про існування певних рамок і червоних ліній.

— Так, про певні рамки й обмеження говорити не хочуть. Сьогодні про співпрацю говорять як про стратегічне завдання, проте не схоже, що така колаборація справді відбувається. Нині панують непорозуміння та навмисні викривлення. Про реальні проблеми ніхто не думає і, здається, все зводиться лише до розмов про те, що нам треба спільно працювати над їх вирішенням. Але це те саме, що виправдовувати виведення американського контингенту з Афганістану бажанням розв’язати інші світові проблеми. Ніхто в це не вірить, і пов’язувати вихід США з цієї  центральноазійської країни з її бажанням розв’язати проблему зміни клімату просто сміховинно.

Говорячи про публічну дипломатію, ви наголошуєте, що важливо не тільки вміти розповісти про себе, а й уважно слухати, що тобі говорять. Чому ж сьогодні політичні лідери воліють радше говорити, ніж слухати?

— Бажання лише говорити, але не слухати, є проблемою. Чим більше влади зосереджується в чиїхось руках, чим вищі посади обіймають такі люди, тим більше вони ­говорять і тим менше слухають. Специфічність сучасного стилю політиків полягає в тому, що частина з них своє невміння слухати подає як чесноту, таку собі квазіпринциповість. Дехто з можновладців каже щось на кшталт: «О, ні, я не консенсусний політик. Я ніколи не зміню власну думку!», і такий стиль винагороджується. А якщо політик змінює власну думку, то це негативно позначається на його кар’єрі.

Є країни, де до культури ставляться за залишковим принципом, і Україна тут не виняток. Чого несерйозне ставлення до культури коштує державі?

— Думаю, про це можна міркувати щонайменше у два способи. Для маленьких країн просування культури важливе, щоб мати у світі якусь вагу. Коли дипломатів тренують, як поводитися в разі потрапляння в полон, то перше, чого їх вчать, — сказати терористам своє ім’я, розповісти про свою родину — так, щоб вони побачили у своєму заручнику людину. Сьогодні ситуація у світі робить вразливими нас усіх, тому кожна країна має розказати про своє життя, про свою унікальність, щоб її цінували інші. Частина культурної роботи дуже проста: розповідати іншим, що ви існуєте, що ви такі й такі та що це щось значить.

Гарна новина полягає в тому, що міжнародні аудиторії виявилися хорошими суддями. Вони зазвичай не роблять великих помилок, оцінюючи, наскільки гарним чи поганим місцем є певна країна. Опитування показують, якими країнами захоплюються найбільше, а статистика — хто з них найбільше долучається до розв’язання міжнародних проблем. І між цими параметрами існує чіткий зв’язок: країнами, які роблять найбільше для світу, найбільше й захоплюються. До таких належать, наприклад, Швеція, Німеччина й Канада, які роблять великий внесок. США, відповідно до свого багатства, мають робити для загального блага більше. Внесок Китаю відносно невеликий, а тому ця країна не викликає у світі того захоплення, яке хочуть бачити в Пекіні. Захоплення Росією пов’язане радше з історією. Людям подобається російська культура, але тамтешню економіку вони вважають вельми обмеженою, і ніхто не каже, що Російська Федерація може відігравати роль глобального лідера.

Якщо говорити серйозніше про те, як культура пов’язана із сучасними глобальними викликами, то повторю: проблеми сьогодення дуже масштабні, непіднімні для того, щоб якась країна розв’язала їх самотужки. Їх можна розв’язати лише завдяки співпраці різних країн світу. А для співпраці потрібні довіра та розуміння. Культура може бути простором, у якому ми вибудовуємо довіру та вчимося розуміти й цінувати інших. Усе це потім конвертується зокрема й у партнерство довкола політичних питань. Країни, що мають культурну спільність, історично значно краще здатні до співпраці між собою. Яскравим прикладом тут є стосунки США та Великої Британії, що передували їхній потужній кооперації під час Другої світової війни. На той момент вони вже мали спільну культурну компоненту, а тому це вже була не чиста політика. Культурний складник посилює політичну співпрацю, а політична співпраця багато втрачає, якщо не спирається на культурний фундамент.

Ми можемо використати культуру для того, щоб розказати людям про проблеми нашого світу. Наприклад, про такі проблеми Африки, як поширення СНІДу, дізнаються завдяки серіалам, тим самим «мильним операм». Можна подумати, що це лише культурний продукт, однак він торкається й політичних питань, зокрема поширення медичної освіченості. Це також приклад того, як політика та культура здатні єднатися, щоб розв’язувати проблеми реального світу. 

————————

Ніколас Дж. Калл народився 1964 року у Великій Британії. Випускник Університету Лідса. 1991 року отримав ступінь PhD з історії. З 1988 по 2005 рік працював та викладав в американських та британських університетах. З 2005 року — професор публічної дипломатії, директор-засновник магістерської програми з публічної дипломатії Університету Південної Каліфорнії (США). Автор низки книжок, зокрема­ таких: «Продаж війни: британська пропагандистська кампанія проти американської «нейтральності» під час Другої світової війни» («Selling War: The British Propaganda Campaign Against American «Neutrality» in World War II», 1995), «Занепад і падіння Інформаційної агенції США: американська публічна дипломатія у 1989–2001 роках» («The Decline and Fall of the United States Information Agency: American public diplomacy 1989–2001», 2012), «Публічна дипломатія: основи глобальної взаємодії у цифрову добу», («Public Diplomacy: Foundations for Global Engagement in the Digital Age», 2019).

Happy
Happy
0 %
Sad
Sad
0 %
Excited
Excited
0 %
Sleepy
Sleepy
0 %
Angry
Angry
0 %
Surprise
Surprise
0 %

Average Rating

5 Star
0%
4 Star
0%
3 Star
0%
2 Star
0%
1 Star
0%

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *