— Ви вже майже 20 років у Мюнхені, п‘ять з яких — у Міграційній Раді міста. Наскільки вдається бути комунікатором між міською владою та українськими «шукачами притулку у Німеччині»?
— Міграційна Рада міста Мюнхен — це виборчий політичний орган, який представляє інтереси людей з іноземним паспортом (тобто не з німецьким), які проживають у місті Мюнхен. Загалом наші виборці — це люди з паспортом будь-якої країни світу, зокрема країн ЄС, але в першу чергу, ми орієнтуємось на представництво саме інтересів людей з третіх країн, в тому числі, українців. Винятком є громадяни Німеччині, які стали їми не раніше, ніж в останні 12 років. Вони також можуть за бажанням бути нашими виборцями.
— Мюнхен має досить складну структуру управління містом. Це — найбільша комуна в Німеччині, навіть берлінська комуна є меншою…
— По-перше, Берлін — це «2в1»: і федеральна земля, і місто. А Мюнхен є столицею Федеральної землі Баварія, яка має свій парламент — ландтаг, а місто — відповідно, міську раду. Мюнхен, дійсно, рахується самою більшою комуною і має найбільшу кількість міських депутатів у Німеччині — 80. Вони представляють інтереси всіх громадян з німецьким паспортом плюс громадян ЄС, на яких так само поширюється виборче право на комунальному рівні.
Громадяни ж всіх інших країн, які виборчого права тут не мають, можуть реалізувати свої інтереси, подаючи запити до міськради за допомогою її дорадчого органа — Міграційної Ради (МР). Він складається з 40 напряму обраних представників та існує з 1970-х, тобто вже майже 50 років.
— І тільки одна людина з 40-ка представляє в ньому інтереси українців?
— Справа у тому, що донедавна питаннями українців в Баварії практично не займалися, або займались мало, тому що українська громада була меншиною, причому дуже добре інтегрованою в німецьке суспільство. Рада ж зазвичай займалася питаннями, які стосувалися більшості й громадами з проблемами в інтеграції.
Новий склад МР був обраний після великої кризи 2015-го року, коли Німеччина прийняла багато біженців із Сирії, Іраку, а також Сомалі. На них і був фокус протягом останніх років. Вирішувалися, звісно ж, і питання етнічних груп, які тут давно і свого часу приїхали, як гастарбайтери. Зрозуміло, що неабиякий вплив в МР також має, наприклад, турецька спільнота.
Таким чином, коли мене обрали до складу Міграційної Ради у 2017 році, в нас домінували питання зовсім інших категорій біженців…
— Як змінилася діяльність Вашої установи після кратного зростання кількості українців в місті Мюнхен після 24 лютого?
— Зараз в Мюнхені офіційно зареєстровано близько 15 000 українців, тобто їх кількість за півроку виросла в рази!
Політика Німеччини, і Баварії зокрема, зараз побудована таким чином, що українські біженці стали абсолютним фокусом. Це, звичайно, вплинуло і на Міграційну Раду. Коди в березні все почалося, було цілком логічно, що я представлятиму інтереси українських тимчасових переселенців, тому що я сама з України і найбільше знайома з ситуацією наших людей — тобто можу з ними порозумітися і знаю, що їм потрібно.
Таким чином, я була і дотепер є цим містком між переселенцями, Міграційною Радою та, відповідно, іншими органами. Тому наша установа також делегувала мене своїм представником у Кризовий штаб міста Мюнхен по Україні, де я маю дорадчий голос.
— Чим займався та займається зараз Кризовий штаб?
— Цілою низкою питань: розселення, харчування, шкільної та дошкільної освіти, працевлаштування, реєстрації, отримання соціальної допомоги, тощо.. Я також представляю Міграційну раду в так званому «Круглому столі — Київ». Такий формат для перемовин був створений ще до війни, але зараз зрозуміло, що питання війни і українських переселенців — на 1-му місці.
Я постійно в прямому контакті з багатьма депутатами від партії CSU (де з 2017 року я очолюю Комітет з питань міграції та інтеграції у Мюнхені), а також з іншими політиками.
Зокрема, пишаюсь тим, що особисто доклала зусиль до визначення тих категорій громадян, що на сьогодні підпадають під дію §24 Закону про перебування в Німеччині. Згідно першій версії, це були лише люди, які вимушено покинули територію України через війну, починаючи з 24.02.
— Втім, напевно, було досить багато тих, хто станом на 24.02 не був в Україні?
— Люди були розпорошені по всьому світу: хтось був у відпустці чи гостював у родичів. Хтось по роботі поїхав, хтось знаходився на навчанні.
— І з початком війни їм не було сенсу повертатися до країни, де почалася війна, так?
Ось, наприклад, мій конкретний випадок. Я переконала своїх батьків приїхати до мене через загрозу війни. Особисто я була впевнена, що війна буде. Для мене було лише питання, коли саме вона розпочнеться. Батьки були в Баварії трохи раніше 24 лютого, тож, відповідно, не підпадали під цю категорію. Спочатку таким людям всі відказували у реєстрації. Казали: «Ви не підпадаєте під коло осіб, щодо §24. Ми не знаємо, що з вами робити. Поки що можете бути тут і використовувати ваші 90 днів по безвізовому режиму».
Справа у тому, що 24-й параграф надає величезну кількість пільг. Наприклад, щодо соціальних послуг: отримувати медичне страхування, право на навчання та право на працю. Ті, на кого не розповсюджувалася дія §24, були тут спочатку лише на правах туристів, і це — в умовах війни.
— І коли це змінилося — як я зрозумів, завдяки Міграційній Раді?
— Я піднімала це питання на різних рівнях. Так, Міграційна рада також зіграла в тому велику роль. Але, насправді, дуже допомогли мої контакти в правлячій партії Баварії. Я зверталась до депутатів різного рівня з цим питанням.
В результаті вдалося переконати самого міністра внутрішніх справ та інтеграції в Баварії. Коли вже на Федеральній конференції він підняв це питання, то було прийнято рішення конференції міністрів, щоб розширити коло постраждалих від війни осіб. Так до кола осіб, на яких поширюється §24, увійшли також ті, хто незадовго до війни приїхав сюди у зв’язку з загрозою військових дій.
Далі буде.
(Див. невдовзі частину-2 інтерв‘ю з Ольгою Дуб-Бюссеншютт)
