Фільм мексиканського режисера «Алея жаху», за мотивами однойменного роману Ліндсея Грешама (1946) та римейк нуару Едмунда Гулдінга «Алея жаху» (1947) вийшов у світовий прокат у грудні 2021 р. і вразив не лише своїм зірковим складом (головні ролі грають Бредлі Купер, Кейт Бланшет, Віллем Дефо, Руні Мара), але й поєднанням переосмисленого натуру та тонкого психологічного трилеру. Сценарій розроблений Гільєрмо дель Торо та Кім Морган (колишня дружина артхаусного канадського режисера, автора сюрреальних стрічок Гая Меддіна), і відненадавна дружина самого дель Торо.
Режисер в інтерв’ю, які вийшли після виходу фільму стверджує, що його увага була прикута до людської екзистенції, що пов’язана з багатьма речами. Це – найреалістичніший фільм у його кар’єрі, який повністю позбавлений привидів, фантастичних істот і магії, які присутні у його творчості, наприклад, у «Формі води» чи у «Лабіритні фавна». Це також найстрашніший фільм, знятий Даном Лаустсеном, який працював уже з дель Торо над «Багряним піком» та «Формою води», він – данина голлівудським нуарам 1940-х років, які обожнює сам режисер, який часто в інтерв’ю згадує, що його давньою мрією було створити фільм жахів та нуар.
Герой, якого втілює Бредлі Купер наче зійшов з картин Едварда Гоппера (в інтерв’ю «Лос-Анджелес таймс» режисер згадує, що більше за все надихався картинами американських реалістів – Томасом Гартом Бентоном, Грантом Вудом, Ендрю Ваєтом та, звісно, Едвардом Гоппером, що знайшло своє відображення у тому, як побудована композиція у кадрі і домінуванням кольорової палітри типової для цих художників), де одиничні особистості, підкреслено самотні – на фоні просторих міських пейзажів та інтер’єрів, спостерігають світ назовні зі своєї тісної сфери існування. Це стає очевидним до того, як глядач поволі дізнаватиметься, хто такий Стентон (Бредлі Купер) (він сам розповідатиме про себе, так як і люди, чиї думки, він нібито читає, поспішатимуть розповісти все про них, вкладаючи ці самі слова-шифри у вуста героя), перед ними виникне та сама художня особистість, чиє основне завдання – спостерігати за іншими, як говорить один із ключових персонажів: «Люди відчайдушно хочуть сказати вам, хто вони. Відчайдушно хочу бути побаченим». На початку стрічки він – частина пейзажу, який от-от розпадеться та буде стертим назавжди з лиця землі. Він – безмовний. Ми застаємо його, коли той покидає дім, який палає у вогнищі, відомо також, що він вбив старого чоловіка, який, ймовірно, є його батьком. І саме звідти розпочинається не тільки його фізична, але й ментальна мандрівка, яка, зрештою, приводе у психологічний стан, від якого він намагався втекти та залишити позаду, як спалений дім – символ знищеного минулого.
Бредлі Купер – виконавець головної ролі під час роботи над фільмом «Алея жаху» не одноразово говорив, що опинився у правильному місці у правильний час працюючи з дель Торо, щоб розповісти цю історію і відповісти самому собі на важливі запитання: чого ми не знаємо один про одного, наскільки ми загублені?
Шукаючи способів, щоб закріпитись на соціальному щаблі, Стентон, горой Купера, розпочинає з роботи на бродячому ярмарку розваг, на якому демонструють вміння маніпулювати думками інших, продавати яскраві враження, наче повітря, обманюють тих, хто прагне бути обманутим. Він і далі залишається самотнім, попри ярмарковий гамір – можна помітити ворожість до нього інших артистів на початку. Його притягує магнетична особистість виродка, завдання якого роздирати курей та пити їхню кров на публіці, яка готова заплатити будь-яку ціну, щоб побачити опущену особистість і подарувати мить вищості над ним. Це – один з центральних епізодів, який викликає несвідомий асонанс у головного героя, який поки що не знає, якою буде його доля, чи досягне він успіху у всіх його задумах.
Ярмарком керує Клем (Віллем Дефо) – досить слизька натура, дбає про прибутки, байдуже яким способом отримані (зокрема, він бере на роботу п’яниць повністю позбавляє їх волі за допомогою алкоголю та наркотиків і видає за виродків), до того ж у нього збочене захоплення – колекціонування мертвих зародків. Перлиною його колекції є зародок немовляти, яке знищило свою матір. Це «немовля» наділене третім оком, що є також один із символів цього фільму. З одного боку, воно символізує невсипучий погляд, під яким знаходяться всі артисти, з іншого, воно ідентифікується з віщунством, зі знаком, який з’явиться на пов’язці героя, коли він візьметься за ментальні фокуси.
Розпочати кар’єру Стену допомагає знайомство з Зіною та її чоловіком Пітом, які практикують трюки з ясновидіння, але в той же час володіють знаннями певного коду, який у минулому зробив з них знаменитостей. Тепер Піт все більше перетворюється на п’яницю, і від остаточного кроку у прірву його зупиняє Зіна. Такому блискучому учневі та читачу людських думок та почуттів Стентону вдається з легкість зачарувати вуличну трупу, а згодом і вивідати секрети менталізму у цієї пари. Головний герой навіть вдається до вбивства Піта, який продовжує з недовірою приймати цю особистість. Коли цю «вершину» подолано, він здобуває за допомогою своїх вмінь авторитет серед акторів, то головний герой покидає ярмарок заради великої сцени, де продовжує маніпулювати іншими людьми. Цього разу він вдається до спіритизму, у чому його не підтримує партнерка, колишня ярмаркова актриса Моллі (Руні Мара), яка також стає своєрідною іграшкою у його руках.
На шляху Стентона Карлайла з’являється ще одна жінка, психоаналітик Ліліт (Кейт Бланшет), яка одразу сумнівається у правдивості його трюків і провокує їхню пам’ятну зустріч, а пізніше кооперацію. Доктор Ліліт – це ідеальне уособлення нуарної femme fatale (вона наділена непересічним інтелектом та красою, що не позбавлена вади, яка лише прикрашає її, індивідуалістка, має за плечима минуле повне таємниць, оскільки гуляє з револьвером). Образ, який втілює Кейт Бланшет перевершує версію Доктора Ліліт, втілену Гелен Вокер в найпершій екранізації цього фільму 1947 р. Бланшет демонструє більш кровожерливу особистість, і її протистояння з героєм Купера передаються через візуальну, метафоричну «боротьбу» у кадрі. Викривши перед цією жінкою всі свої секрети, Стен стає безпомічним. Він спокушений нею, тут починаються перші кроки його падіння — він приймає разом із нею дози ненависного йому алкоголю, що нагадує про вбитого батька та Піта (обидва асоціюються з фройдівським первісним батьком, якого вбиває син, щоб зайняти його місце). Карлайл до останнього вірить у правдивість своєї спокусниці, аж поки вона не штовхає його у руки небезпечного клієнта Езри Ґріндла, якого той змушений убити. Згодом доктор Ліліт присвоює собі «заробітки» головного героя, стверджуючи, що він – несповна розуму та видає вбивчу фразу: «Чи я достатньо тепер могутня для тебе, Стен?».
Головний герой потрапляє у пастку, він здоланий, оскільки колесо фортуни обернулось не в його бік, опускається не просто на перший щабель, звідки розпочинав свою мандрівку, він опиняється під цією драбиною, на яку так шалено дряпався, і береться за роль виродка, якому несвідомо симпатизував раніше. Іронічно, він таки повертається до первісних початків, завойовує публіку, яка збирається довкола нього, щоб розповісти про відразу, жаль, врешті, розповісти кожним обличчям окремо про щось своє, що уже не потребує ментальних зусиль з його боку, як він говорить вкінці та впадає в істеричний сміх: «Я народився для цієї роботи».
Рубрика: